Перш ніж дати підготовлене нижче посилання, хочу зробити невеличкий екскурс в історію змін сучасної української орфографії.

Далекого 4 вересня 1928 року Рада народних комісарів УСРР на заміну коротким «Найголовнішим правилам» 1921-го затвердила правопис, який для простоти називають «скрипниківським», за прізвищем наркома освіти, професійного революціонера М. Скрипника. У цьому правописному кодексі були химерно поєднані в своєрідному «компромісі» давніші західно- та східноукраїнські орфографічні системи. Не дивно, що поточна практика негайно викликала необхідність його виправляти. За кілька років, 5 вересня 1933-го, народний комісар освіти В. Затонський затвердив постанову про новий український правопис, перероблений його заступником А. Хвилею для потреб «трудящих мас України». Нива української освіти й культури, як і праця на українській землі, в ті часи була серед найнебезпечніших занять у світі. Передвоєнне десятиліття пережили одиниці професійних мовознавців; більшість учасників правописних дискусій 20-30-х були репресовані, не зважаючи на їхні дуже відмінні погляди. Наклав на себе руки більшовик Скрипник, розстріляно його наступника Затонського. Тов. Хвилю, котрий критикував тов. Скрипника за «націоналістичні перекручення», самого невдовзі розстріляли за «націоналістичні перекручення» на тому самому «мовному фронті»...
Сучасна редакція українського правопису бере початок од спроб хоч якось виправити орфографічний безлад, коли поточні норми по факту встановлювалися редакторами провідної партійної газети «Комуніст». Уже 1940-го за ред. М. Грунського, одного з тих чотирьох фахових учасників Конференції 1927 року, що дивом пережили репресії, був підготовлений перший проект змін, але початок війни відклав реформу на потім. Та питання потребувало вирішення, і вже 28 серпня 1943 року у звільненому за кілька днів до того Харкові радянською республіканською партійною владою на чолі з Хрущовим було схвалено нову редакцію правопису, підготовленого на евакуації під керівництвом академіка Л. Булаховського, також колишнього учасника «скрипниковської» конференції. Остаточну редакцію затвердив 1945-го народний комісар освіти УРСР П. Тичина, а перше видання нашого нового правопису, яким ми користуємося досі, вийшло друком 1946 року. Друге, незначно доповнене і виправлене видання, випустили 1960-го, в ньому пунктуація узгоджувалася зі зміненими російськими нормами. 
На хвилі горбачовської «перебудови» 1990 року вийшло третє видання, в якому повернули до кодексу літеру ґ, дещо змінили правила написаня іншомовних назв. Наступного року на Міжнародному конґресі україністів (27 серпня — 3 вересня 1991 р.) учасники одностайно підтримали постанову «про потребу вироблення єдиного правопису для всіх українців», про що урочисто повідомлялося в передмові до четвертого зміненого і доповненого видання правопису, надрукованого «Науковою думкою» 1993 року, в якому «правило дев’ятки» поширили на низку власних назв, уточнили правила написання складних слів, трохи підправили відмінювання. На цьому історія офіційних змін закінчується трьома крапками, четверта редакція так ніколи і не була затверджена Кабміном, а правописні дискусії переходять у сферу політичної боротьби проектів з «проєктами».

У наступні два десятиліття для правописної реформи створювалися комісії при Кабінеті міністрів України (постанови 1994, 2002), при НАНУ (2009), писалися проекти (1999 Німчука, 2003 Русанівського), громадськість підписувала колективні листи (до віце-прем’єра, 2005), преса живо цікавилася суперечками навколо питань, що торкаються всіх українців. Проте все негайно зупинялося, тільки-но до чиновників доходило, якою складною і невдячною справою буде хоч найменше втручання в таке ненадійне статус-кво. (Може, це й на краще, що активність реформаторів нині значно вщухла, бо за теперішніх обставин ініційовані реґіоналами зміни були б профанацією самої ідеї мовної реформи. А згідно з останнім «мовним» законом Кабмін має затверджувати ще нормативний словник.)
Зрештою, останньою інстанцією, яка весь цей час визначає чинну норму де-факто, опинилося видавництво НАН України «Наукова думка», в якому спершу продовжували нумерувати стереотипні перевидання правопису (1996 — 5-е, стереотип., 1997 — 6-е, стереотип., 1998 — 7-е, стереотип.), потім стали просто зазначати без нумерації, що перевидання стереотипне (1999, 2000, 2002, 2003, 2004, 2005, 2007, 2008, 2010), а в останньому (2012) бібліографічний опис взагалі відсутній. 
І ці двадцять років постійно накопичувалися дрібні зміни та похибки, порівняно з «канонічним» четвертим виданням 1993 року. Так, можна помітити редакційні правки в тексті передмови, з якої прибрали докладні обставини ухвалення 1990 р. Трапляються і виправлення старих помилок, і нові помилки, що вносилися при «стереотипних» перевиданнях. Повикинуто ідеологічні приклади (колгосп, радгосп, означення «союзні республіки»), додано нові (спецназ — з 2007), Білорусію замінено на Білорусь, проте зайве тепер застереження про подвоєння с залишилося. Приклад вуз в одному параграфі просто викинули, а в іншому змінили на неп. Ілюстративний приклад Верхня Сілезія всупереч формулюванням загального правила замінено на Верхню Силезію (2007) в параграфі, що зовсім не стосується «дев’ятки», а здригнутися на помилкове здриґнутися в параграфі, що не стосується літери ґ. У різні роки з незрозумілих причин були вилучені з ілюстративного матеріалу назви: Аддис-Абеба, Алма-Ата, Гавайї, Сан-Франциско, Торрічелі, Турінськ, Цюрих, але залишено помилку набору Тиціан та не виправили Гольфстрім. Ашгабад став Ашгабатом. В покажчикуаннали перетворилися на, даруйте, анали, всупереч прикладу основного тексту. Перенумеровано літерні підпараграфи (абвгд... сталоабвгґд...). В кількох наведених у прикладах і покажчику словах загублено технічні знаки наголосів.

Проте, це щорічне перевидання залишається єдиним на сьогодні нормативним, що так чи так дозволяє нам зберігати єдність української мови в інформаційну добу. Із задоволенням пропоную вашій увазі найсвіжіший оцифрований текст з покажчиками.